У серпні 2023 р. у Вінниці розпочато будівництво індустріального парку Volia Agri-Food Park для понад десятка компаній харчової промисловості, який є частиною більш масштабного кластерного проєкту. Про передумови та перспективи його розбудови розповів інвестор Volia Agri-Food Park і співзасновник HD-group та GFS Group Борис Шестопалов
– Розпочнімо із традиційного запитання: як з’явилася ідея створення Volia Agri-Food Park?
Борис Шестопалов: В Україні майже відсутні об’єкти, де можна було б розвивати нові індустрії, базуючись на нових технологіях, інфраструктурі й не маючи обмежень, звичних для будівництва у великих містах. У такій ситуації можна шукати так звані brown field («brown field» – будівництво на ділянках, на яких є готові/нефункціонуючі об’єкти, – ред.) і розглядати вже існуючі території, що володіють усіма негативними характеристиками, які супроводжують старі будівлі. Але часто інвестиції в доведення цієї інфраструктури до європейського рівня набагато перевищують вартість можливих проєктів нового будівництва. У підсумку є велика вірогідність отримати не той об’єкт, який би відповідав сучасним вимогам.
З іншого боку, в Україні під час воєнного стану реалізується достатньо передове законодавство у сфері розвитку Індустріальних парків, що дає додаткові стимули та можливості розвитку нових індустрій.
Відповідно, щоб отримати простір для розвитку й можливості для реалізації нових проєктів, перш за все у харчовій сфері, якою займаються наші компанії, виникло питання пошуку нових територій. Ми розглядали цілий ряд територій, однак територія Вінницького індустріального кластеру видалася найбільш цікавою та доцільною: і логістично Вінниця знаходиться на перетині основних доріг, і наявність добре розвиненої сировинної бази та первинної переробки, і відносно задовільна ситуація з кадрами, і безсумнівно націленість місцевої адміністрації на поступовий розвиток регіону.
На першому етапі проєкт розглядався як індустріальний парк для розвитку нових виробництв, але це не можливо без розвитку нових технологій. Тож стало зрозуміло, що серцевиною такого парку має бути R&D центр, тому ідея поступово трансформувалася в екосистемне рішення – інноваційний центр, а навколо нього індустріальні виробництва. І все в рамках одного індустріального парку.
Ідея проєкту належала мені в тих межах, що мене цікавили можливості розвитку територій. У подальшому я спілкувався із цілим рядом українських підприємців, які тим чи іншим чином зацікавлені у розвитку foodtech («foodtech» – нова сфера економіки, яка заснована на харчовому виробництві із застосуванням новітніх технологій, – ред.), і стало зрозуміло, що ідея має право на життя, але перетворюється вона на більш довготривалий і фінансово затратний проєкт.
– Ви у чистому полі будуєте чи там є якісь комунікації?
Б.Ш.: На сьогодні об’єктивно ми ще нічого не будуємо. Поки що займаємося комунікаціями на території та проєктуванням. Це абсолютно green field («green field» – будівництво об’єктів «з нуля» на вільній ділянці, – ред.), де комунальні служби Вінниці за рахунок бюджету міста перш за все підводять основні комунікації. Але на нас чекає титанічна, дороговартісна й тривала робота із розведення комунікацій по території.
– Якщо я правильно розумію, то базис буде належати вам. А кого Ви запрошуєте як партнерів?
Б.Ш.: Я бачу цей проєкт як відкриту платформу. Запрошуються туди всі, хто зацікавлений у розвитку національного foodtech. І хто буде поділяти цінності сталого розвитку. Під цим поняттям ми розуміємо весь спектр: від використання енергозберігаючих технологій та утилізації сміття і закінчуючи сплатою податків до місцевого бюджету, адже основна зацікавленість і мотивація місцевої влади – це, без сумніву, податки до місцевого бюджету та нові робочі місця. Тому спектр потенційних учасників дуже широкий: від безпосередніх виробників і до тих, кому не байдужий розвиток кластерних індустріальних парків, наприклад, постачальників різноманітних послуг.
– В одному з інтерв’ю Ви говорили, що створюєте логістичний хаб. Це також стосується індустріального парку?
Б.Ш.: Якщо говорити про логістику з точки зору нашого парку, то мова йде перш за все про створення усередині нього невеликого логістичного кластеру, завдання якого – забезпечити сервіси для резидентів задля доставки як сировини, так і готової продукції. Ми розраховуємо, що доволі цікавою може бути така послуга як палетне відвантаження різних видів товарів від різних резидентів. Особливо, якщо відкривається новий ринок, але компанія ще не вийшла на об’ємні відвантаження. Передбачаю, що наша місія як керуючої компанії закінчиться створенням інфраструктури для логістики, а безпосередньо створенням логістичного хабу займатиметься український чи закордонний логістичний оператор.
Завдання Volia Agri-Food Park – створення передумов, щоб у ньому всім було комфортно займатися бізнесом, а його мета – екосистемний розвиток.
Для себе як для підприємця, зайнятого сферою харчового виробництва, я бачу в цьому проєкті можливість отримати для власних підприємств ті умови існування і якість інфраструктури, які хотів би бачити. Якби на той момент, коли у нас виник запит на майданчики для розміщення підприємств, була запропонована ділянка, яка повністю задовольняла наші запити, то я б, можливо, не зайнявся створенням Agri-Food Park.
В Україні нові індустріальні зони створюються двома основними шляхами. Це можуть бути чисто девелоперські проєкти, а завдання девелопера – надати сервіс належної якості за мінімальну ціну, бо для потенційного резидента ці умови вигідні. Другий варіант – створюються парки «імені себе», тобто підприємства створюють парк заради свого підприємства.
А для нас важливі і якість інфраструктури, і наявність очисних споруд і т.п. Усе це – те, чим зазвичай парки не особливо «заморочуються». Тож для мене стало необхідністю створення нової індустріальної зони, в якій будуть вирішені всі завдання індустріального розвитку так, щоб на найближчі (умовно) 30 років підприємства, які там будуть розміщені, могли сконцентруватися тільки на своєму бізнесі і забути про інфраструктуру.
– Хто фінансує проєкт?
Б.Ш.: На сьогодні я фінансую проєкт самостійно. Розраховую наступного року на виділення коштів державою, які прописані в бюджеті саме на інфраструктуру парку. Також почнемо залучати кілька видів інвесторів. Гадаю, що з урахуванням значного об’єму нерухомості на території парку проєкт буде цікавий не тільки резидентам для розміщення власних виробництв, але й інвесторам, які вже мають певні інвестиції чи готові інвестувати в українську нерухомість. У цьому випадку нерухомість буде не житлова, а індустріальна. На думку цілого ряду українських інвестиційних компаній, сектор нової індустріальної нерухомості буде вкрай затребуваним у найближчі десятиріччя. З одного боку, це буде пов’язано з необхідністю відновлення зруйнованих підприємств і бажанням власників передислокувати деякі виробництва. Чимало підприємств, перебуваючи в старих об’єктах ще радянських часів, потребують розширення чи оновлення. Це одна із причин, чому багато великих українських компаній будуються на нових майданчиках, не будучи нічим обмеженими, оскільки пріоритетною стає боротьба за ефективність.
Отож, на даному етапі інвестиції – повністю мої. Наступний етап – інвестиції резидентів. У тому числі й підприємств нашої групи у власну інфраструктуру та об’єкти. Також розраховую на підтримку держави й індивідуальних інвесторів у об’єкти нерухомості.
– Яким є загальний обсяг інвестицій?
Б.Ш.: Зараз назвати кінцеву цифру не можливо, оскільки завжди оцінюються інвестиції в готовий парк. Але загальна вартість подібних парків іноді оцінюється до $100 млн з урахуванням всіх побудованих об’єктів.
На сьогодні вартість Volia Agri-Food Park визначається рядом етапів. Орієнтовно близько в $5,5-6 млн оцінюється вартість всієї інфраструктури парку: від усіх мереж до доріг і благоустрою парку. До $18 млн коштуватимуть об’єкти, які за проєктом залишаються на балансі керуючої компанії: один із логістичних хабів, офісна частина та R&D центр. Все інше, тобто вартість приміщень резидентів парку, оцінюється приблизно в $60 млн, але ця цифра, як ви розумієте, дуже неточна. Поки що невідомо, як будуватимуться ці об’єкти: або ж резиденти будуватимуть їх самі, або ж до будівництва будуть залучатися девелоперські гроші, а потім об’єкти здаватимуться в оренду резидентам.
Головна цифра на сьогодні – трохи більше 200 млн грн, необхідні для поступового введення мереж в експлуатацію.
– Які завдання будуть стояти перед R&D центром?
Б.Ш.: R&D центр на сьогодні формалізований як окремий напрямок екосистеми Volia із назвою Volia Innovation Kitchen. Як платформу-акселератор і, можливо, на орендованих майданчиках ми запустимо цей проєкт вже цього року.
Цей проєкт – це щось середнє між скаутингом і об’єднанням українських foodtech-підприємців і foodtech-стартапів, зацікавлених у певній акселерації свого проєкту та проведенні додаткових розробок.
Головним клієнтом R&D центру бачиться food-підприємець, у якого вже є готова рецептура чи продукт, який виробляється в малих обсягах, але чималий попит на нього свідчить про його значне майбутнє і можливість масштабування. Тож перше завдання R&D центру – створити передумови для доопрацювання продукту та наступного етапу його масштабування, коли підприємець перебирається зі своїм обладнанням із умовної кухні на обладнані 500 м2, де він може виконати подальше масштабування свого продукту.
Майбутній R&D центр – це якраз те місце, де підприємство може і повинно вирости до розмірів, коли воно вже стає цікавим для індустріальних компаній, які або вже знаходяться в парку, або розглядають можливості парку як наступний етап масштабування.
– Поділіться вашим баченням стосовно того, наскільки реально під час війни зробити Україну світовим лідером у харчовій промисловості?
Б.Ш.: На мою думку, більш доречно говорити про прийняття України як рівноцінного гравця на світовому ринку. Для цього наша держава як у внутрішньому, так і зовнішньому контексті повинна змінити уявлення про себе як про сировинну країну на державу, що виробляє продукти з високою доданою вартістю, а вони для нас поки що – скоріше екзотика, аніж правило. І саме зараз, навіть під час війни, зокрема й проводячи релокації зі сходу, я бачу як цілий ряд брендів, відновлюючи чи будуючи виробництва з нуля, створюють їх уже за новими принципами.
Чи підходящий зараз час для всього цього? З одного боку, можна сказати, що ні, це не на часі. А з іншого – а коли ж іще це робити? Оскільки саме зараз існує і трохи згодом буде ще існувати ось ця українська «аура» навколо нас і наших продуктів, яка може полегшити нам вихід на нові ринки.
У той же час ми повинні розуміти, що така трансформація нерозривно пов’язана із трансформацією всередині країни і трансформацією самої галузі. А тут без потужної наукової бази, де тільки держава може бути ключовим гравцем, нічого не можна буде зробити. І державі, як ключовому гравцю, необхідно зайняти свою нішу. У всіх країнах, які ми наводимо як приклад держав із кластерною економікою, яка розвивається, зокрема в Ізраїлі, Нідерландах, Данії та інших, центр екосистеми почав формуватися навколо навчальних закладів і за підтримки держави.
І плани розвитку з десяти-, двадцяти– чи тридцятирічною перспективою під силу перш за все інституціям. Це не плани корпоративного рівня.
У корпоративному бізнесі, безсумнівно, багато компаній можуть мати перспективу в понад 10 років. Але корпоративний бізнес дуже залежний від особистостей: щось може змінитися у СЕО бізнесу, можуть змінитися погляди в акціонерів і т.п. Ми бачимо чимало прикладів злетів і падінь. Бо приватна корпорація, навіть найбільша, – це все одно не інституція. Це суб’єкт, який у своєму розвитку перш за все підпорядкований логіці прибуткової діяльності. Адже тільки прибуткова діяльність корпорації може забезпечити їй і довготривале існування, і належне інвестування, і мотивацію персоналу та багато іншого. Тільки найбільші корпорації можуть дозволити собі виокремлювати у своїй структурі деякі неприбуткові напрямки, але все одно вони будуть націлені на ті чи інші зміни й отримання ринкової переваги всередині країни (перш за все). Щоб говорити про довгострокові плани розвитку та представлення країни як екосистеми, у ній повинні бути такі ключові гравці, які не зацікавлені у короткостроковому отриманні прибутку.
Та й не може бізнес розвиватися як завгодно, бо держава задає тренд розвитку країни. Тому від держави ми можемо чекати інвестицій у створення R&D структур. Адже якщо вони будуть приватними, то будуть і закритими, і служитимуть цілям однієї конкретної корпорації задля отримання нею конкурентної переваги на ринку.
Повертаючись до питання про інвестиції: сьогодні, навіть під час війни, є можливість залучити інвестиції, наприклад, у нерухомість чи будівництво заводу, особливо якщо це не стартап, а реалізація будівництва приміщення для існуючого на ринку дохідного підприємства. Але немає можливості переконати інвестора, банкіра чи навіть фонд вкласти гроші в труби, каналізацію та мережі. Це інфраструктурні об’єкти і в усіх країнах світу це робить держава, тому що в таких об’єктів, як правило, немає окупності. Тому держава, яка зацікавлена у бурхливому розвитку нових індустрій, перш за все повинна подбати про надання їм допомоги у будівництві підземної інфраструктури (подача води, водовідведення, каналізація, кабельні траси для прокладки електромереж, дороги, асфальтування і подібне). Це те, що забрати з собою не можливо.
На завершення скажу, що можливо все. І можливий бурхливий розвиток індустрії за наявності таких компонентів:
Лілія Кравченко, Геннадій Кокін
