Сьогодні близько 40% української кондитерської продукції експортується, а за підсумками 2025 р. експорт майже досяг $1 млрд. У першому півріччі 2026 р. позитивна динаміка також зберігалася. Проте за цими цифрами стоїть непроста реальність: український виробник працює у значно складніших умовах, ніж його конкуренти за кордоном. Зростають витрати на сировину, енергію, логістику, паковання та персонал, а відносини з торговельними мережами залишаються одним із найболючіших питань. Про те, як сьогодні працює українська кондитерська галузь, що дозволило їй вистояти та які рішення необхідні для подальшого розвитку, ми поговорили з президентом асоціації «Укркондпром» Олександром Балдинюком.
– Як би ви сьогодні охарактеризували стан української кондитерської галузі?
Олександр Балдинюк: Основний виклик – це, звичайно, сама війна. Вона створює для виробників цілий комплекс проблем: ризики пошкодження підприємств, перебої з електропостачанням, логістичні труднощі, проблеми з кадрами.
Скорочення внутрішнього споживання (ми за кілька місяців 2022 р. фактично втратили мільйони споживачів) створило тиск на рентабельність і конкурентоспроможність підприємств.
Але треба віддати належне українському бізнесу: за ці роки він навчився працювати в режимі постійної загрози. Ми вже знаємо, що таке відключення електроенергії. Багато компаній встановили власну генерацію. Тобто за два-три роки підприємства фактично перебудували свою енергетичну модель. Звичайно, це додаткові витрати, але власна генерація багато в чому дозволяє знімати пікові ризики.
Так само перебудовується логістика. Ми шукаємо альтернативні маршрути, працюємо через інші кордони, перебудовуємо експортні ланцюги. Це все відбувається не тому, що нам так зручно, а тому, що іншого вибору немає.
І навіть в таких умовах у нас надзвичайно жорстка конкуренція буквально в кожному сегменті. Є кілька сильних конкурентів на кожну позицію, а за ними – ще десятки менших виробників. Вони буквально конкурують один з одним за кожного споживача.
І це, на мою думку, добре. Саме в такій боротьбі виробники постійно шукають, як зробити продукт якіснішим, технологію – ефективнішою, а виробництво – оптимальнішим.
– Які фактори сьогодні найбільше впливають на ціну кондитерської продукції?
О. Б.: Дорожчає фактично все: сировина, електроенергія, паливно-мастильні матеріали, логістика, паковання, етикетка, послуги.
При цьому виробник не може просто взяти й повністю перекласти всі ці витрати на споживача. Тому доводиться шукати інші рішення: оптимізація, модернізація, автоматизація, зміна рецептур, нові продукти. З’являються комбіновані продукти, які перебувають на межі різних категорій. Наприклад, якщо шоколад суттєво дорожчає, можна створювати продукти, де шоколадна складова поєднується з борошняною групою.
Це нормальний процес. Виробник має шукати способи залишатися конкурентним, не перекладаючи всі свої проблеми на покупця.
– Наскільки українські кондитери залежать від імпортної сировини?
О. Б.: Є речі, які ми фізично не можемо виробляти в Україні. Наприклад, какао-продукти. Їх потрібно імпортувати, а це безпосередньо впливає на собівартість через логістику.
Так само ми імпортуємо багато складних жирів, еквівалентів какао-масла, замінників та інших компонентів.
Але загалом наша принципова позиція – максимально спиратися на внутрішню сировинну базу. Це одна із сильних сторін української кондитерської промисловості.
І тут дуже важливий розвиток суміжних галузей. Якщо ми хочемо мати сильну харчову промисловість, повинні мати сильне сільське господарство, цукрову, олійну, молочну та інші галузі.
– А що відбувається з какао? Після різкого зростання цін через неврожаї ситуація стабілізувалася?
О. Б.: Ціни стабілізувалися на певному рівні. Але треба розуміти: подорожчання було глобальним.
Водночас високі ціни стимулюють інвестиції у виробництво какао – як у фермерські господарства, так і в інфраструктуру.
Але для України це залишається проблемою, тому що какао вирощується фактично в обмеженій кількості регіонів світу. Ми залежимо від глобального ринку та логістики.
– Ви свого часу були одним із ініціаторів зменшення вмісту в продукції трансжирів. Чому ця перебудова виявилася такою складною?
О. Б.: Ми ще кілька років тому перейшли на жири із низьким вмістом трансжирних кислот. Причому «Укркондпром» був одним з ініціаторів того, щоб держава запровадила регламент, який обмежував би вміст трансжирів у харчових продуктах.
Такий документ був прийнятий і почав діяти. Але проблема в тому, що технологічна перебудова не відбувається за один рік. У вас є конкретний продукт, конкретне обладнання і конкретна технологія. Обладнання налаштоване під певні характеристики жиру. Якщо ви змінюєте жир, змінюється поведінка продукту. Наприклад, це може впливати на процес кристалізації. Відповідно, може змінюватися тривалість охолодження, робота холодильного обладнання.
Є ще один момент – смак. Споживач звик до певного продукту. У кожного виробника є свої стандартизовані смакові характеристики, і вони є частиною його конкурентної переваги.
Тому перехід на новий жир – це не просто «сьогодні перестали купувати один і почали купувати інший». Це співпраця виробника жиру та кондитерського підприємства, розробка кількох варіантів, випробування, налаштування технології.
У Європі цей процес тривав роками. І це зрозуміло: спочатку повинні перебудуватися виробники жирів, а потім виробники харчових продуктів.
В Україні виникла ще одна проблема: коли регулювання почало діяти, виявилося, що необхідних жирів просто недостатньо. Частина потужностей європейських виробників уже була законтрактована на рік-два вперед. Тому перехідний період має бути достатнім для технологічної перебудови.
В Україні наразі теж є постачальники відповідних жирів, наскільки я знаю. Але їхньої пропозиції, мабуть, недостатньо.
– Ще одна проблема, про яку ви говорили, – військові ризики товару вже після його поставки до мережі.
О. Б.: Так. Деякі мережі пропонують покласти військові ризики на виробника навіть після того, як товар уже прийнятий мережею. Тобто товар приїхав на склад, мережа його прийняла, оформила документи, поставила на баланс. А потім склад зазнає удару, товар знищується – і виробнику кажуть: «Це ваша проблема». Хтось пропонує компенсувати 50%, хтось – 100%.
Але виникає питання: як це узгоджується з податковим обліком? Виробник відвантажив товар, оформив документи, нарахував ПДВ. Товар у мережі може продатися за 10-15 днів, а гроші компанія отримає через 60, 100 чи 120 днів. Тобто виробник фактично стає кредитором торговельної мережі. І паралельно компанія уже сплатила ПДВ державі.
Тому ми пропонуємо застосувати касовий метод сплати ПДВ: не тоді, коли товар переданий мережі, а тоді, коли мережа продала його і розрахувалася з виробником.
Ми розуміємо, що торговельні мережі теж постраждали. Їхні розподільчі центри зазнавали ударів, і це справді серйозна проблема. Але коли мережа каже виробнику: «Тепер ви самі розвозьте товар по кожній торговій точці», виникає питання максимальної оптимізації логістики в нових умовах. Для більшості харчових компаній практично неможливо самостійно розвозити продукцію на тисячу торгових точок по всій Україні.
Адже сутність мережі саме в тому, що вона організовує логістику: акумулює продукцію від постачальників, концентрує її у своїх центрах і розподіляє по магазинах.
При цьому мережі продовжують вимагати оплату за цілу низку послуг: за введення нового SKU, маркетингові платежі, розміщення в акціях, мерчандайзинг, ретробонуси, компенсація списань.
Саме тому ми наполягаємо на необхідності врегулювання нечесних торговельних практик.
– Якого регулювання потребує ця сфера?
О. Б.: Ми пропонуємо державі імплементувати в Україні європейську Директиву №633, яка спрямована на боротьбу з нечесними торговельними практиками та обмежує строки розрахунків.
Для виробника це надзвичайно важливо. За нинішніх умов співпраці власні кошти підприємства фактично заморожуються на пів року. Це дуже важко для будь-якого бізнесу, а під час війни – особливо.
А торговельним мережам це, звичайно, невигідно. Тому тут потрібна політична воля держави.
– Ви згадували кадрову проблему. Наскільки вона сьогодні обмежує розвиток галузі?
О. Б.: Кадри – одна з найбільших проблем.
І тут ми повинні думати не лише про те, як залучити працівників сьогодні, а й про те, що буде через п’ять-десять років. Нам необхідно підтримувати освіту, науку, лабораторії, технологічні дослідження.
Ми зараз співпрацюємо з науково-дослідними установами. І я бачу, в яких умовах працюють українські науковці. Об’єктивно вони часто роблять свою роботу майже на ентузіазмі, використовуючи обладнання та лабораторії, які давно потребують модернізації.
А водночас ми бачимо, наскільки важливими є технології. Війна це дуже добре показала. Українські інновації на фронті стали можливими завдяки тому, що в країні все-таки збереглися наукові та інженерні кадри.
Тому у програмах відновлення потрібно передбачати не лише гроші на відновлення будівель і підприємств. Потрібен окремий фонд підтримки науки та освіти. Це інвестиція не на один рік. Це основа майбутньої конкурентоспроможності України.
– Експорт став одним із ключових способів підтримки галузі. Як змінилася його динаміка за роки війни?
О. Б.: Якщо подивитися на динаміку, то в 2021 р. ми експортували солодощів приблизно на $647 млн. У 2022 р. експорт обвалився – до близько $434 млн. Це було зрозуміло: підприємства зупинялися, частина опинилася в окупації, частина була пошкоджена, виникли величезні логістичні проблеми.
Але потім ми почали відновлюватися. І сьогодні фактично вийшли майже на $1 млрд експорту. За підсумками 2025 р., за даними галузі, експорт кондитерської продукції становив близько $947,7 млн. Це дуже важливий результат.
Цікаво, що показник у приблизно мільярд доларів ми мали колись ще в 2012 р. Але тоді величезна частина експорту припадала на Росію та Білорусь. Сьогодні ж Росія та Білорусь – фактично нуль.
Тобто ми досягли співставного результату, повністю перебудувавши географію експорту. І зробили це під час війни.
І тут є дуже важливий нюанс: ми повинні експортувати не просто більше тон. Нам потрібно експортувати більше у грошовому вираженні. Якщо подивитися на структуру експорту, то це дуже добре видно. Наприклад, шоколадна група до війни експортувала близько 62 тис. т, а тепер – приблизно 67 тис. т. Тобто в натуральному вираженні зростання не таке велике. Але вартість експорту цієї групи зросла приблизно зі $105 млн до майже $400 млн.
Те саме відбувається з іншими групами. У борошняній групі тоннаж змінився не так драматично, але вартісний експорт зріс більш ніж удвічі. Цукристі вироби – близько 102 тис. т до війни проти приблизно 99 тис. т зараз, але у грошах – зростання приблизно зі $130 млн до $230 млн.
Тобто ми експортуємо кожну тонну дорожче. Це правильний шлях. Нам не потрібно експортувати дешевий товар у величезних обсягах. Нам потрібно експортувати якісний продукт із вищою доданою вартістю.
Саме тому ми маємо переходити у вищі цінові категорії, особливо в шоколадній групі.
– Наскільки логістика сьогодні стримує експорт?
О. Б.: Дуже сильно. Якщо порти працюють із перебоями, навантаження переходить на автомобільні та залізничні переходи. А їхня пропускна спроможність обмежена. Тому ми неминуче отримуємо черги.
Ми пропонували просту річ: дозволити автомобілю ставати в електронну чергу ще до того, як він завантажений і оформлений митною декларацією.
Сьогодні логіка така: спочатку завантажити товар, оформити декларацію, замитнити вантаж – і лише після цього займати місце в черзі. Але якщо ви вже замитнили вантаж, машина фактично повинна стояти й чекати.
Чому не дати можливість зайняти місце в електронній черзі заздалегідь? Коли система показує, що до перетину кордону залишилося, наприклад, 15 годин, тоді виробник завантажує автомобіль, оформлює документи – і машина приїжджає до кордону вже у свій час.
Це проста організаційна зміна. Ми вже тестували подібний підхід. Він працює. Потрібно просто його масштабувати.
– Що ще держава могла б зробити для збільшення українського експорту?
О. Б.: Нам потрібна системна економічна дипломатія.
Наприклад, є ринки арабського світу – Саудівська Аравія, Марокко, Йорданія, Єгипет. Там для української продукції досі залишаються високі мита. Ми роками говоримо про необхідність укладення преференційних торговельних угод.
З Об’єднаними Арабськими Еміратами це вдалося зробити досить швидко. Отже, питання не в тому, що це неможливо. Потрібна політична воля.
Від українських дипломатичних представництв ми очікуємо елементарної речі – бази потенційних імпортерів. Наприклад, у США державні структури формують для своїх експортерів дорожні карти виходу на конкретні ринки, аналізують галузі, дають контакти потенційних партнерів.
Ми найняли консультанта в одній із країн, і він просто звернувся до посольства своєї країни та отримав список потенційних імпортерів. Чому українські посольства не можуть робити те саме? Потрібно, щоб посольство системно формувало релевантну базу місцевих імпортерів, оновлювало її та передавало українському бізнесу. Це був би дуже сильний інструмент економічної дипломатії.
Наразі галузь намагається самостійно вирішувати цю проблему. Ми співпрацюємо з донорськими програмами, зокрема зі Швейцарською установою Swisscontact, яка реалізує Швейцарську програму сприяння імпорту (SIPPO). Цей донор допоміг профінансувати кілька важливих експортних ініціатив «Укркондпрому», зокрема, колективні стенди на виставках, залучення міжнародних консультантів тощо. Також спільно з SIPPO ми придбали доступ до міжнародної платформи VOLZA, яка дозволяє аналізувати митні операції та знаходити потенційних імпортерів. Зараз ми використовуємо цю базу для пошуку партнерів на нових ринках.
Це працює. Але питання в тому, чому бізнес має самостійно робити те, що значною мірою могло б бути системною функцією економічної дипломатії?
– Наскільки складно сьогодні українському виробнику конкурувати з імпортом на внутрішньому ринку?
О. Б.: Складно завжди. Особливо коли торговельні мережі просувають так званий «власний імпорт». Це гарно звучить у рекламі, але сам факт, що продукт імпортний, не означає, що він кращий за український.
Проблема в іншому: наші конкуренти за кордоном працюють у набагато кращих умовах. У них дешевше кредитування, стабільніша енергетика, простіша логістика, менше проблем із кадрами.
Тому нам потрібна державна підтримка. Насамперед – програми пільгового кредитування, доступні також для великих підприємств.
– Якщо сформулювати максимально конкретно: які рішення сьогодні є критично важливими для української кондитерської галузі – не лише для виживання, а саме для зростання?
О. Б.: Я б виділив кілька ключових речей.
1. Доступне фінансування. Потрібні програми пільгового кредитування, у тому числі для великих підприємств.
2. Страхування військових ризиків. Бізнес повинен мати можливість інвестувати й розуміти, що станеться, якщо підприємство або його майно постраждає.
3. Кадри. Потрібно вирішувати проблему дефіциту працівників, у тому числі через цивілізовану трудову міграцію, залучення кваліфікованих кадрів і створення відповідних стимулів.
4. Підтримка експорту. Потрібні програми, які допомагатимуть українським компаніям виходити на нові ринки.
5. Нормальна процедура перетину кордону. Логістика сьогодні є одним із факторів конкурентоспроможності.
6. Прогнозовані відносини з торговельними мережами. Потрібно імплементувати правила, які обмежують нечесні торговельні практики та надмірно тривалі терміни розрахунків.
7. Економічна дипломатія. Посольства повинні системно працювати з бізнесом і формувати бази потенційних партнерів.
8. Наука та освіта. Без цього ми не зможемо довгостроково конкурувати на світовому ринку.
– Тобто головне завдання сьогодні – не просто зберегти те, що вдалося втримати за роки війни?
О. Б.: Саме так. Українська кондитерська галузь уже довела, що здатна виживати й розвиватися навіть у надзвичайно складних умовах. Ми зберегли виробничі потужності. Перебудували логістику. Знайшли нові ринки. Повністю змінили географію експорту. Наростили його вартість.
Але тепер потрібно перейти від режиму постійного виживання до розвитку. Та є речі, які бізнес самостійно вирішити не може.
Тому зараз потрібна не просто допомога бізнесу. Потрібні правила гри, які дозволять українському виробнику конкурувати на рівних. Бо саме український виробник є основою продовольчої безпеки, зайнятості, податкових надходжень і, зрештою, економічної стійкості країни.
І якщо ми хочемо мати сильну Україну після війни, ми повинні вже сьогодні створювати умови для того, щоб українська промисловість не просто вижила, а стала сильнішою.
Лілія Кравченко
